Фотовиставка “Покоління 2014-го”

8 вересня 2020 року в інформаційно-виставкому центрі «БУЗОК» відбулося урочисте відкриття фотовиставки «Покоління 2014-го» присвяченої дітям, які народилися в час, коли відбулася анексія Криму, Революція Гідності та розпочався військовий конфлікт на Донбасі. 17 фотографій виставки «Покоління 2014-го» розкривають унікальну історію сімей, яка пов’язана з воєнними діями на Сході України, а невеличкий відеофільм містить розповіді про сокровенні дитячі мрії.

На виставку завітали головні герої фотознімків – діти, які народилися в буремний 2014 рік та цієї осені пішли до першого класу, їх батьки, місцеві жителі, а також журналісти та репортери. Фотовиставка тривала до 16 вересня 2020 року, однак згадку про цю подію ми хотіли б залишити не тільки в нашій пам’яті, а й на сторінках діяльності нашого фонду. Тож, приємного перегляду!

Розсказова Олександра (народилася: 2012 рік, м. Луганськ)

«Саша після перетину блок-постів дуже лякається голосних звуків, стуку, особливо салюту. Боїться людей у формі, військових, поліцейських. Від звуку сирен божеволіє.  Працює з психологом, але не знаю, чи скінчиться це колись», – каже мама Олена Розсказова.

Саша дуже спортивна. Вона любить гратися з ляльками, улюблена іграшка – заєць. Дуже товариська й обожнює спілкуватися, може полагодити будь з ким.

Федорченко Федір (народився: 17 січня 2014 року, м. Донецьк)

Федя народився в  місті Донецьк, у січні 2014 року. У той час важко було уявити, що через 4 місяці ми покинемо все та поїдемо з міста. У травні місяці почалися бої за аеропорт, тому ми покинули Донецьк та були вимушені багато «подорожувати» по Україні. У січні 2015 року, наша сім’я опиналася в Харкові, де Федору виповнився тільки один рік. Старші діти пішли навчатися до школи, Федя через деякий час – до дитячого садка.

Харків – це красиве, дружелюбне та інтелігентне місто, яке ми полюбили відразу. Однак половина душі та чарівні спогади про рідний будинок, де залишилися друзі, батьки, сусіди та чудові люди – забути не виходить.

Федір має багато друзів, він товариський хлопець. Любить кататися на велосипеді, збирати конструктори «Lego», грати в комп’ютерні ігри та їсти морозиво.

Блеховська Ганна (народилася: 25 травня 2015 року, м. Харків)

Ганна дуже товариська та любить малювати. Вже півтора року займається танцями й зайняла два перших місця, два других та третє.

Наш тато ніс службу в зоні бойових дій та ми сильно переживали за нього, й за всіх хлопців, які захищають нашу Батьківщину в цей непростий час. Дякуємо всім, хто захищає нас!

Клименко Данило  (народився: 20 листопада 2013 року, м. Алчевськ)

Наша родина мешкала у місті Алчевськ. Під час бойових дій у Дебальцево, було дуже страшно у нашому місті. У той момент моя середня донька навчалася у 3-му класі середньої школи. Їхня вчителька розповідала, що дітки дуже лякалися гучних, оглушливих звуків канонади, що було дуже чутно, а діти – намагалися сховатися у той момент під парти. Мій молодший син був ще немовлям і я дуже боялася вийти з коляскою на прогулянку. Тим більш,  у той час у Стаханові загинула мама з дитинкою у колясці, в Донецьку загинув хлопчик, який йшов з мамою по вулиці…

У 2018 році наша родина прийняла нелегке для себе рішення покинути рідну домівку та переїхати на Харківщину.

Данило любить кататися на велосипеді та їсти смачну випічку, особливо солодкі булочки.

Козлова Аліна (народилася: 14 січня 2014 року, м. Жданівка, Донецька обл.)

Родина виїхала зі Жданівки 14 серпня 2014 року, тому що місто вже почали обстрілювати. Думали, що пересидимо у підвалі, однак обстріли не припинялися.  Ми прийняли рішення виїжджати. Навіть зараз, коли згадуєш, то на душі стає дуже страшно та моторшно…

Аліна дуже комунікабельна, полюбляє малювати та співати.

Мовчан Костянтин (народився: 9 червня 2014 року, м. Донецьк)

Наша сім’я жила поблизу Донецького аеропорту та чекала на появу нашого синочка на початку червня. Однак, 26 травня 2014 року в Донецькому аеропорту почалися активні бойові дії. У той момент, я була з донечкою в квартирі, чоловік на роботі. Він зателефонував мені та сказав: «Не виходьте на вулицю, відійдіть від вікон, я їду додому. Все почалося…».

Повернувшись додому, чоловік зайти до квартири не зміг, оскільки від вибухів осупилися вхідні двері, тому відчинити їх ми не змогли.  Коли бойові дії трохи послабилися, до нас приїхав рятівник ДСНС та вибив двері. Наступного дня ми переїхали в інший район Донецька, де було відносно тихо та спокійно. У швидкості народився наш синочок, а нас з чоловіком не полишала надія, що воєнні дії скоро закінчаться. З кожним днем ситуація погіршувалася, тому 12 липня ми переїхали Харкова і практично сім місяців жили без батька та чоловіка, оскільки він не зміг виїхати разом із нами.

Костя спокійний, добрий, чуйний та трішки сором’язливий хлопчик. Він має багато друзів та завжди готовий поступитися, щоб уникнути конфлікту. Костя має хист до математики.

Кирбаба Злата (народилася: 21 серпня 2013 року, м Харків)

Мама Злати – Марина, залишилась одна вагітною, коли її звільнили з роботи у кінці лютого, без вплати заробітної плати за останній місяць. Було дуже нелегко як морально, так і матеріально.

Марина звернулася за допомогою у Донецьку ОГА, де їй запропонували поїхати відпочити у кінці липня, як виявилось до Куп’янського району Харківської області. Їх вивозили на автобусі разом з датськими журналістами, з якими вони досі спілкуються.

Вагітну жінку прийняли в «розконсервований» дитячий табір, а звідти Марину забрали вже до пологового будинку № 5, міста Харкова, де вона народила дівчинку.

Злата була дуже спокійною дитиною, зараз стала більш жвавою. Донька обожнює малювати. Мріє про власну домівку та про поїздку на море. Дуже хоче, щоб в неї була бабуся, бо рідної немає. Сумує, за двоюрідним братом та сестрою, які живуть під Авдіївкою.

Соколан Леонід (народився: 30 травня 2014 року, м. Красний Луч, Луганська обл.)

Проживаючі на Сході України (на Луганщині), до початку військових дій, ми мали прекрасне життя.  Гарна робота, чудовий дім, наше життя було прекрасним. Жили, як усі звичайні сім’ї, доки не почалась війна.

6 серпня 2014 року нам довелось у прямому сенсі цього слова – виживати: постійні обстріли, схованки у підвал та страх втратити усе. Таким чином, ми проживали десять днів, доки не запровадили «зелений коридор» для евакуації.

17 серпня 2014 року ми переїхали в Харків. Ось так почалась нова сторінка нашого життя. Леоніду на початок військових дій було усього два місяці.  Він дуже добрий, чуттєвий та кмітливий хлопчик. Полюбляє малювати та танцювати.

Шаліна Ольга (народилася: 26 липня 2016 року, м. Харків)

Оля дуже добра дівчинка, любить тварин, однак якби не Мішина астма, то вдома у нас був би  справжній зоопарк. Також дівчинка мріє стати лікарем, любить всіх лікувати та виражати емпатію.

Ще Оля малює боді-арт. Мама або сама Оля виступає моделлю. Виглядає це так: мама сідає на маленький стільчик, а донечка акварельними фарбами, фломастерами та ручками малює на маминих ногах картини та татуювання.

Оля полюбляє гратися у школу: висадить звірят та вчить з ними уроки. Читає, пише та малює. Вдома проводимо художні виставки – діти малюють, потім розвішуємо їх на стінах, полотна обов’язково підписуються особисто авторами.

Дівчинка мріє про особисту кімнату, щоб було де влаштувати свою галерею, навчальний клас та медичний кабінет.

Шалін Михайло (народився: 25 вересня 2014 року, м. Харків)

Виїжджали ми в середині липня, у ропал активних бойових дій. Мама була вагітна на 7 місяці, тому не хотіла залишати будинок, де вже все було обладнано та підготовлено до народження довгоочікуваної другої дитини.

Я говорила, що жоден загарбник не вижене мене з моєї  хати. Однак, коли вночі лягали спати одягнуті та гуртом на одне ліжко, щоб можна було швидко сховатись у підвал – ми все ж таки наважилися на переїзд.

Спочатку сім’я виїхала через Київ до Одеси, але там швидко закінчились гроші та нам не було куди повертатись, бо залізничні колії були вщент розбиті. Залишились під Алчевськом (Луганська область), потім пощастило знайти волонтерів, які зголосилися нас вивезти, але без чоловіка. Він вибирався самостійно.

Наша евакуація тривала з Алчевська до Харкова добу. Зустрілись з чоловіком вже вночі. Тут нам вдалось залишитися.

Перепечаєнко Денис (народився: 27 листопада 2014 року, м. Харків)

До останньої хвилини ми не вірили, що в країні буде війна та  нам доведеться покинути свій рідний будинок.

Усе сталося, як в кіно, електричка, тисячі людей створюють тисняву, щоб встигнути на останній потяг.  Проте ми вірили, що взимку 2015 року вже будемо у себе вдома, але вже 6 років поспіль ми з родиною живемо в орендованій квартирі.

Багато людей та організацій допомогли нам та протягнули свою руку підтримки. Ми з вдячністю отримували всю допомогу, але до останнього не вірили, що це все відбувається з нами. Я перестала планувати життя, все йде своєю чергою.

Дякувати Богу, що ми живі та здорові. Життя продовжується та все буде добре!

Син Денис росте життєрадісним та щирим хлопчиком, відкритим до нових знайомств зі світом.

Шаповалова Кароліна (народилася: 9 грудня 2013 року, м. Харків)

Від самого початку війни тато Кароліни був волонтером та допомагав армії. У 2016 році  він пішов добровольцем у 128 окрему гірсько-піхотну бригаду, де підписав контракт на 3 роки.

Кароліна дуже активна, артистична, займається спортом (повітряна гімнастика), допитлива, обожнює тваринок, дуже любить настільні ігри.

Бурцев Ілля (народився: 24 жовтня 2015 року, м.  Горлівка, Донецька обл.)

Сім’я переїхала з міста Горлівка до Харкова, намагались облаштуватись в місті Дніпро, але зрозуміли, що це не наше місто. Тоді сім’ї довелося роз’єднатися: до Харкова поїхав чоловік та старша донька, яка мусила закінчити школу, а мати з сином залишилися в Горлівці. Вони тримали зв’язок по скайпу, навіть під час обстрілів.

Син Ілля довго не хотів виїжджати, оскільки йому довелося б залишити секцію боротьби, музичну школу, однак через сильні обстріли – сім’я мусила виїхати.  Було дуже страшно. Але нарешті сім’я возз’єдналась, і так з’явилась третя дитина Іван.

Коваль Христина (народилася: 31 січня 2014 року, м. Харків)

Була зима 2014 року, ми всі з нетерпінням чекали на народження нашої Дівчинки, яке лікарі анонсували на 19 січня. Переживали події 22 січня та перші кровопролиття на майдані всією сім`єю, та щиро молились за нашу Україну.

Христинка народилася сонячного зимового ранку 31 січня. Пам’ятаю, як ми з чоловіком у пологовому будинку переглядали новини. Що відбувалося в той час в Києві й Україні та хвилювались за її долю, та долю нашої новонародженої донечки.

16 лютого Христинка прийняла Хрещення, на це свято до нас приїхало багато гостей. Рідні повертались додому 20 лютого, дорога пролягала через Київ. Це час страшних подій, розстріл Небесної Сотні, перекриття залізниці…

А в березні зібравши вночі речі, ми поїхали всією сім’єю (у нас четверо діток) до батьків, оскільки живемо в прикордонній зоні, біля Росії. До кордону почали підводити війська та рідні дуже хвилювались за нас… Але побули ми там недовго, швидко повернулись додому.

Завжди дякуємо Богові, що ми і дітки наші живемо у тихому мирному місці. Однак душа болить за людей, які на власні очі бачили та пережили страхіття цієї війни.

 

Булко Богдан (народився: 3 березня 2014 року, м. Дебальцево, Донецька обл.)

Коли розпочалися воєнні дії 24.07.2014 р., то наша родина з коляскою провела три дні в підвалі з мамою, сестрою, старшим сином та племінницею. Через чотири дні ми знайшли можливість виїхати ненадовгий період в місто Світловодськ та повернулись зноу, тоді дали «зелений  коридор».

Ми дуже сподівались, що це ненадовго та всім серцем вірили, що скоро повернемося додому. Навіть коли в місті перебили воду, опалення, сім’я сподівалась, що все завершиться.

31 січня 2015 року під страшні обстріли, бомбардування та взявши з собою тільки найцінніше – дітей, наша родина покинула Дебальцево.

Не дивлячись не страшні події, Богдан росте дуже комунікабельним, життєрадісним та веселим хлопчиком.

Чернікова Емілія (народилася: 25 жовтня 2012 року, м. Донецьк)

Коли почалася війна, Емілії був 1 рік. Я після декрету вийшла на роботу, а Міла залишалася з бабусею. Ми проживали у своєму домі на околиці Донецька. Ми доволі спокійно сприйняли сутички у Києві, думали все владнається.

Однак, коли почалися військові дії у Слов’янську і до Донецька стали приїжджати люди, рятуючи свої життя, ми зрозуміли, що відбувається щось непоправне. Потім війна прийшла і до нас. Коли лінія розмежування була близько, то снаряди прилітали і до нас на вулицю, були зруйновані будинки поряд, гинули знайомі люди. Відключили українське телебачення та розпочалася російська пропаганда. Тобто по телебаченню показували новини про Україну, але лише такі, які показували, що всі українці дуже націоналістично настроєні та зневажають цінності, якими живе народ Донбасу відносно історичного минулого та культури. Саме тому частина населення піддалася впливу й стала підтримувати новий режим, а частина стала виїзджати та вивозити своїх близьких.

Моя родина ще 2 роки знаходилася там: ми тікали від війни по різних містам, районах Донецька, перебували у родичів, винаймали квартири, сиділи у підвалах, очікуючи кінця обстрілів. Та війна все одно наздоганяла. Коли я очікувала на другу дитину, наша родина вирішила покинути власний дім та повернутися  на Україну. Лише приїхавши сюди, зрозуміла, що люди такі ж самі, що і там, і висловлюють різні думки, і не вважають жителів Донбасу зрадниками, а співчувають нашій біді. Там залишилися рідні люди, які не змогли покинути свою оселі, однак ми за них дуже хвилюємося та сумуємо.

Чайковський Максим (народився: 30 вересня 2014 року, м. Харків)

Сім’я Максима в 2014 році приїхала до Харкова. Тікали від війни вагітна мама та двоє дітей. Мама на цей час була вагітна Максимом, тому він вже народився в Харкові. Військових дій він не бачив, знає тільки з розповідей. У цьому році йде до школи. За його віком ми спостерігаємо, як довго триває війна.

Ми залишили все дім, все своє. Але головне, що в нас є Максим.

Максим дуже веселий та добрий. Він має багато друзів  у модульному містечку для переселенців – вони вже, як родина. Хлопець полюбляє грати в футбол.

Проєкт «Долаючи розломи в громадах», у рамках якого було організовано фотовиставку «Покоління 2014-го», готовий відкрити завісу та показати відеоролик, присвячений головним учасникам виставки. Тож, нехай щирі дитячі мрії обов’язково здійснюються та більше ніхто у світі не знатиме страшного слова – війна!

Переглянути відео можна за посиланням 👉 https://cutt.ly/EfGR4tM